02/07/2026
10 червня 2026 року Уряд України ухвалив Стратегію збереження біологічного різноманіття України на період до 2035 року та операційний план заходів з її реалізації у 2026–2028 роках https://me.gov.ua/News/Detail/c0afe66c-7fb6-4896-99a1-c20f99612103?lang=uk-
UA&title=Riznomanittia&fbclid=IwY2xjawSY1s1leHRuA2FlbQIxMABicmlkET
FKeXF4ZHp4dnVFWVN4eDF0c3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIw
MDg5MgABHiqaB199KTZosvZq9Jjfq8NgoFbObPgHST03dGpoGhONc0TxHZf
nAY4rr-uG_aem_YWdncwBmTcGg_R3nGE1Zt0-
kuW9_&brid=YWdncwHFTx9CUZsyNTa0eWcsMxDP
Стратегія та операційний план розроблялися за підтримки проєкту Програми розвитку ООН (ПРООН) в Україні та Глобального екологічного фонду (ГЕФ): «Підтримка ранніх заходів щодо Глобальної рамкової програми збереження біорізноманіття», в рамках якого працювала команда з 20
експертів, 7 з яких є працівниками Національної Академії Наук України: Інститут зоології ім.І.І.Шмальгаузена (к.б.н. Костюшин В.А., к.б.н. Русин М.Ю., к.б.н. Марущак О.Ю.), Інститут еволюційної екології (к.б.н. Зуб Л.М., к.б.н. Козир М.С., Інститут морської біології (д.б.н. Демченко В.О.) та Інститут географії (д.б.н. Маруняк Є.О.). Координатором проєкту був Костюшин
В.А. Підготовлені документи розглядалися на 8 засіданнях робочої групи, створеної Міністерством економіки, довкілля та сільського господарства України, після чого були погоджені із понад 60 установами та органами центральної і місцевої влади, а також пройшли громадське обговорення. Стратегія збереження біологічного різноманіття включає в 23 стратегічні
цілі, а операційний план на 2026-28 рр. близько 270 заходів з їх реалізації. Структура Стратегії обумовлена Куньмінсько-Монреальською глобальною рамковою програмою з біорізноманіття (Kunming-Montreal Global
Biodiversity Framework), яку було прийнято на 15-тій Конференції сторін Конвенції про біологічне різноманіття (Монреаль, Канада, 7–19 грудня 2022) (https://www.cbd.int/gbf). Діапазон цілей визначених Глобальною рамковою
програмою є дуже широким, охоплюючи, як традиційні напрямки збереження біорізноманіття, такі як охорона біологічних об’єктів, які знаходяться під загрозою зникнення та розвиток мереж природоохоронних територій, так і більш широкі – просторове планування, залучення бізнесу,
формування нових механізмів фінансування тощо. Для кожної з 23х цілей визначена система індикаторів, за якими країни мають оцінювати виконання своїх національних стратегій, які мають бути гармонізовані з Куньмінсько-Монреальською глобальною рамковою програмою з біорізноманіття.
В Україні до недавнього часу не було Стратегії збереження біологічного різноманіття, тому написання її відбувалося «з чистого аркуша». З одного боку це давало «простір для маневру», але з іншого боку значно ускладнювало роботу, оскільки чимало напрямів було частково, або цілком
новими для України, для ряду з них навіть важко було знайти відповідних фахівців. Говорячи про традиційні напрями збереження біорізноманіття в Україні слід зазначити декілька проблем, які потребують серйозної уваги та великих
зусиль для їх вирішення. Перш за все це збереження видів, які охороняються Червоною книгою Україні (ЧКУ), а також різними міжнародними конвенціями та угодами, зокрема Бернська та Боннська конвенції, Угода про збереження кажанів в Європі (EUROBATs), Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів (AEWA) та інші. Загальна кількість видів цієї групи видів є дуже великою, тільки в ЧКУ включено більш ніж 1,5 тис видів. Основою для їх збереження та відновлення є достовірна інформацію про чисельність та розповсюдження цих видів та тренди змін. Нажаль,
десятиріччями держава не приділяла реальної уваги цьому - майже не фінансувались роботи з інвентаризації та моніторингу видів, які охороняються. В результаті, для багатьох з них відсутня якісна інформація. А наявні дані зібрані лише за рахунок ентузіазму вчених та з використанням
дуже обмежених коштів, які виділялись на проведення таких робіт. Яскравою ілюстрацію щодо цього є ведення ЧКУ. Останнє, 3-те видання вийшло в світ у 2009 році. Відповідно до діючого законодавства ЧКУ має перевидаватися не рідше ніж раз на 10 років. Тобто 4-те видання мало бути б здійснено ще в
2019 році, але ж цього не відбулося. Слід підкреслити, що інші, навіть традиційні, механізми збереження біорізноманіття також або не діють зовсім, або діють в напівімітаційному режимі. Так звана національна екологічна мережа України, яка мала б
забезпечити просторову зв’язаність природних ділянок в антропогенно трансформованих ландшафтах України, так і залишились на папері. І навіть в такому віртуальному вигляді вона не завершена, хоча в деяких офіційних звітах було зазначено, що національна екологічна мережа України охоплює 40% країни.
Аналогічна ситуація з територіями Смарагдової мережі. Україна підготувала описи 377 Смарагдових територій загальною площею близько 8 млн.га, які було подано до Бернської конвенції та офіційно погоджені нею ще у 2019
році. Додатково, Україна подала до Конвенції матеріали ще по 100 територіях, які знаходяться на розгляді. Але, відповідно до процедур Бернської конвенції кожна країна має визнати території Смарагдової мережі відповідно до національного законодавства, забезпечити відповідний природоохоронний режим, менеджмент та моніторинг стану. Більш того, з
моменту визнання територій Бернською конвенцією до моменту створення їх відповідно до національного законодавства, країни мають не допустити погіршення екологічного стану цих територій. Але національне
законодавство щодо Смарагдової мережі так і не було створено. Тобто Україна офіційно взяв не себе зобов’язання по створенню 377 територій Смарагдової мережі так і не зробила наступних кроків.
Більш позитивна ситуація з територіями природно-заповідного фонду, створеними відповідно до національного законодавства, але ж і вона далека від нормальної. Станом на 01 січня 2024 року в Україні до складу природно-заповідного фонду України входять 9001 територій та об’єктів площею 4,185
млн га (6,93 відсотка загальної площі країни) та 402,5 тис. га тисячі гектарів у межах акваторії Чорного моря. Кількість території які відносяться до біосферних і природних заповідників, національних та регіональних парків
складають близько 150. Решта територій та об’єктів відносяться до заказників, заповідних урочищ, пам’яток природи та деяких інших категорій. Перша група територій має штат та фінансування, друга група цього не має. Тому дані щодо біорізноманіття об’єктів та територій другої групи в цілому
дуже недостатні та застарілі. Дані щодо біорізноманіття першої групи територій більш повні, хоча також потребують значного покращання. В результаті, роль територій природно-заповідного фонду для збереження
видів, які охороняються, в більшості випадків не відома. Часто неможливо сказати, якій відсоток національної популяції того чи іншого виду охороняється в ПЗФ. Невідомі і тренди змін чисельності цих видів в мережі ПЗФ в цілому. Тобто, вкладаючи гроші та зусилля в розвиток мережі територій природно-заповідного фонду ми не знаємо, а який результат від
цього. Але це стосується не тільки ПЗФ.
Відсутність в Україні державної системи моніторингу біорізноманіття
створила ситуацію коли ми не маємо базових (референтних даних) щодо чисельності більшості видів, ми також не маємо даних для оцінки трендів їх чисельності. Так ж ситуація щодо просторових даних з розповсюдження біоти та їх динаміки. В результаті неможливо ні адекватно планувати природоохоронні заходи, ні оцінювати їх результативність, яка полягає у
забезпеченні довгострокового збереження та відновлення видів. Проблема моніторингу біорізноманіття, перш за все, - видів, рослинних угруповань та біотопів, як знаходяться під охороною, не можливо вирішити лише силами науковців-ентузіастів на основі абсолютно мізерного фінансування.
Враховуючи велику кількість таких об’єктів, їх потрібно спочатку
«упакувати» в адекватну кількість моніторингових програм, об’єднавши, де це можливо групи видів. Далі, для кожної з програм потрібно визначити та затвердити найбільш оптимальні методики та просторово-часові схеми збору
даних на національному рівні, методики обробки даних, координаторів (установи, або групи фахівців) та виконавців. Зрозуміло, що це потребує залучення широкого загалу ботаніків та зоологів, та декілька років лише для формування програм моніторингу. Але практична реалізація програм моніторингу буде ще більш складним етапом, що буде обумовлено нестачею фахівців для польових моніторингових робіт та відсутністю стабільної фінансової та технічної бази для цього. Практика останніх десятирічь яскраво продемонструвала відсутність у держави зацікавленості в підтримці інвентаризаційних та моніторингових робіт щодо біорізноманіття. Слід підкреслити, що якщо навіть на моніторинг біорізноманіття держава виділить гроші, їх важко буде використати ефективно, оскільки існуюча законодавча база не дає такої можливості.
Наостанок, хочу нагадати, що в країнах ЄС, - головні законодавчі акти щодо збереження біорізноманіття вимагають охорони та обов’язкового моніторингу великої кількості об’єктів: Habitat Directive - 1389 видів тварин і рослин, та 233 біотопи, Bird Directive – більшості з близько 500 видів, які мешкають в його межах, з них – 194 види та підвиди, які підлягають суворій
охороні. Тому з огляду на національні природоохоронні інтереси України, визначені у Стратегії збереження біологічного різноманіття та її міжнародні зобов’язання створення повноцінної державної системи моніторингу є дуже
нагальним, але не простим завданням.
Зав. відділом моніторингу та охорони тваринного світу
Інституту зоології ім.І.І.Шмальгаузена НАН України
Костюшин В.А.
