29/08/2022
Хочеться підібрати якісь влучні слова. Але одне слово потрапить в душу одній людині, а іншу роз’ятрить.
Тож пишу цей пост я – засновниця і власниця Бамбати – Валерія Макієва. І прошу читати його з інтонацією любові, яку відчуваю до дітей Бамбати. До їх батьків. До учасників дорослих груп. До тренерів.
До філіалів, які розвивали, деякі будували.
До міста – коханого Дніпра. До України.
До Бамбати – бо все перелічене – це клуб Бамбата.
6 місяців війни. Дивно таке казати в 21 столітті. Але ця страшна реальність змусила нас змінити все. Важко кожному українцю. Чи не щодня кожному з нас доводиться приймати складні рішення. Ми всі живемо з надією, що обрані нами рішення будуть вірними. Та ніхто не може це стверджувати.
Мені довелося також приймати рішення. Складні. Болючі. Але такі, які я змушена здійснити зараз. І які б не здійснила ніколи, якби не це дике поняття – війна в Україні.
Хтось вже знає. Хтось ще ні.
Але танцювальний клуб Бамбата поки що припиняє роботу.
Ми не проводимо онлайн занять також.
Наше приміщення – уже не наше. Хоч ми й продовжуємо оплачувати борг за нього – а що правду таїти? :)
Я втираю сльози, бо моє серце вдома. На Лівобережному, на Соколі, на Перемозі, на Лазаряна… Де танцювали мої діти. Мої.
Своє серце я залишила вдома. А сама, щоб вберегти найдорожче, що в мене є, мою дитину і нашу безпеку, виїхала закордон.
Схрестила пальці, щоб в майбутньому сказати собі, що це було вірне рішення.
Я скористалася можливістю, яку дало життя і добрі люди. І зараз пробую продовжувати займатися тим, що так люблю і що вмію найкраще – вчити танцювати інших людей.
Знаю – Україна переможе. А я продовжую розвиватися.
Люблю вас.
