28/01/2026
Ті, хто кричить про ТЦК, найчастіше бояться повістки
Сьогодні стало надто модно звинувачувати військовослужбовців ТЦК.
Кричати в коментарях.
Знімати відео.
Поливати брудом людей у формі.
Але варто подивитися правді в очі.
Найгучніше про «поганий ТЦК» говорять не ті, хто був на війні.
І не ті, хто сьогодні служить.
Найчастіше це ті, хто:
— ховається від мобілізації;
— змінює адреси й телефони;
— боїться навіть слова «повістка»;
— роками шукає виправдання, чому «не час», «не можна», «не я».
І поки ці чоловіки переховуються, їхні рідні — матері, дружини, родичі — ведуть війну в соцмережах.
Пишуть образи.
Поширюють ненависть.
Знецінюють військових.
Бо легше написати коментар, ніж подивитися правді в очі й запитати:
чому мій син або чоловік досі ховається?
Особливо цинічно це виглядає тоді, коли бруд ллється на військових ТЦК, які:
— з 2022 року воювали на передовій;
— пройшли найгарячіші напрямки;
— втратили здоров’я;
— отримали поранення та контузії;
— і за рішенням ВЛК були переведені до тилових підрозділів.
Вони не втекли з війни.
Війна просто не відпустила їх назад на фронт.
ТЦК — це не «цивільні кабінети».
Це військова служба.
З присягою.
З відповідальністю.
З формою, яку не знімають навіть після поранень.
Писати гадості легко.
Служити — важко.
Кричати про «несправедливість» з дивана просто.
Взяти на себе відповідальність — значно складніше.
Тому перш ніж знову написати чергову образу в бік військового ТЦК, варто чесно відповісти собі на запитання:
я обурююсь — чи просто боюсь?
Бо ті, хто справді захищає Україну, не шукають винних.
Вони вже зробили свій вибір.
